Юрко_Фальоса (falyosa) wrote,
Юрко_Фальоса
falyosa

Населення Галичини за «Баварським географом». IІІ | www.zbruc.eu | 1

Оригинал взят у borys_javir в Населення Галичини за «Баварським географом». IІІ | www.zbruc.eu | 1
передрук моєї статті із інтернет-журналу Збруч.

Населення Галичини за «Баварським географом». IІІ
Борис ЯВІР ІСКРА

Продовження. Початок – «Документ «Descriptio civitatum et regionum ad septentrionalem plagam Danubii»» та «Середньовічні торгові шляхи».

частина 1частина 2частина 3

ІІІ. Розташування етносів за даними «Баварського географа»


Знимка робочої мапи з примітками в процесі праці над дослідженням


В останні десятиліття 20 століття — перші десятиліття 21-го суттєво зріс інтерес до теми етнічних процесів у Галичині протягом першого тисячоліття нової ери. Це закономірно та зрозуміло, беручи до уваги, що ця тема доволі довго залишалася недослідженою з різних причин (можливо, насамперед суб’єктивних). Метою цього дослідження стали насамперед пошук, збір, аналіз матеріалів, відомостей про населення Галичини за даними «Опису ґрадів і країв на північ від Дунаю». Доволі детальний аналіз тексту дали Й.Геррман, Л.Войтович, В.Піменов, Б.Томенчук, П.Шафарик, О.Назаренко й інші. Найбільш продуктивну ідею щодо принципів локалізації висловив Й.Геррман.

Й.Геррман, Л.Войтович, Б.Томенчук зробили добрий аналіз локалізації етносів, але підійшли до питання доволі узагальнено, іноді з маніпулюванням назвами, які відтворювали у кириличному варіанті без належного мовного пояснення. Із загального списку племен (народностей) лише частина була розташована на торгових шляхах, які проходили через Галичину та суміжні землі, тому у цій частині дослідження детально проаналізовано буде лише ті племена, які, ймовірно, перебували в Галичині, а щодо інших буде короткий опис.

Чому саме Галичина? Бо саме частина Галичини (а точніше верхнє Подністров’я та верхнє Побужжя) виступають не лише тереном етногенези слов’ян, а й тереном центрально-слов’янської етнічности, яка довго зберігала як спільнослов’янські риси, так і мала (та має) свої власні. Про це в останні десятиліття все частіше зазначають різні автори: Міхал Парчевський констатував, що суттєвих відмінностей, які б слугували етнорозмежувальними чинниками на Волині і Прикарпатті у 6–10 ст. не зафіксовано; Олександр Головко зазначав, що «у контексті минувшини Східної Европи бужани-волиняни за своїм культурно-господарським типом були ближчими до сусідів на заході – віслян-лендичів, ніж, наприклад, до в’ятичів чи радимичів...»; про «галицький тип руської культури» писали І.Русанова та Б.Тимощук, про близькість матеріальної культури від Галичини до Лужиці говорив О.Корчинський, а В.Ляска написав, що «маємо всі підстави стверджувати ... карпато-волинську домінанту у слов’яно-руський час на Побужжі, яку наголошують прикметні особливості матеріальної культури автохтонних мешканців» [8; 9; 14; 17; 25; 26; 30; 32]

При розгляді даних Опису градів і земель на північ від Дунаю склалося враження, що автор не дотримувався точного порядку розташування племен, а міг міняти місцями сусідні етноси (наприклад, так, ймовірно, відбулося при описі перших 13-14 етносів, порядок розташування яких не зовсім збігається з історичними даними — поміняні місцями саме сусіди). Також може бути, що в Описі зазначено державні утворення і етноси, які в них входили (наприклад, назвав спочатку ободричів і опісля дав перелік народностей, які входили в їхню державу: бетеничі, глиняни, смельдинґи; одне із відомих племен моричан входило у союз з вільцями; долемінці входили до сорбів тощо). [1; 23; 33]

Враховуючи історичні дані та ймовірний принцип розташування в Описі народностей на торгових шляхах, можна припустити таке:

1. Група племен, що проживали на кордоні з імперією франків та на шляху від південної Балтики до Дунаю (від варяг до греків). Починається ободричами (північними), завершується болгарами. Враховуючи, що всі етноси відомі з інших письмових джерел, в тому числі й їх розташування, виділення групи було технічною справою. Вказано історично-географічний порядок, з півночі на південь та з заходу на схід.

• В усті Лаби (Ельби) проживали ободричі (північні) німецькомовних джерел — Nortabtrezi, ще знані як варини, варни, ваґри, варяги (використано патронімічну назву ободричі вслід за дослідженнями А.Пауля про її походження від княжої династії). За Описом, мали 53 гради. Ареал проживання — нижня течія Ельби (Лаби), захід сучасного Мекленбурґу, східна частина землі Шлезвіг-Ґольштейн і північно-східна частина сучасної Нижньої Саксонії (області, на схід від міста Люнебурґ – Вендланд, район Люхов-Данненберґ). До їхньої держави належали також піщани – Smeldingon, глиняни – Linaa, які мали 7 градів та бетеничі – Bethenici, які проживали на правому березі Лаби (з іншого боку ріки були саксонські землі). Перебуваючи у складних обставинах, частина цих народностей довгий час опиралися німецькому завоюванню та християнізації, зберігаючи свою культуру. Варини навіть взяли участь у англо-саксонському завоюванні Британських островів. [8; 21; 22; 23; 33]

• На схід від ободричів, ближче до устя р. Одра проживали вільці німецькомовних джерел – Uilci, самоназвою яких була велети, а інші слов’яни їх називали лютичами. За Описом мали 95 градів та ділилися на 4 краї. Вільці проживали на територіях нинішніх німецьких федеральних земель Мекленбурґ – Передня Померанія і Бранденбурґ (північ землі). Під їх управою також були згадані моричани – Morizani, які за даними Опису мали 11 градів і проживали на південь від велетів між Мюрицьким і Доленським озерами. Вільці прославилися як нещадні воїни, у їхніх землях була одна з найбільших язичницьких святинь полабських слов’ян – Ретра. [8; 21; 22; 23; 33]

У тексті Опису перелік дещо інший, що наводить на погляд, що автор чи автори спочатку писали головний етнос реґіону, а опісля — менші чи залежні племена. Звісно, може бути й інша причина такого порядку запису — наприклад, особливості пролягання торгового шляху на конкретній місцевості.

• На південь, над течією Лаби коло річки Гаволи жили гаволяни — Hehfeldi, відомі також як стодоряни, за Описом мали 8 градів. Деякий час входили у склад саксонських держав, союзу вільців, також відносно довго опиралися християнізації. [8; 21; 22; 23; 33]

• Ще південніше розташовувалися сорби — Sorbi, що мали 50 градів, згідно з Описом, який їх називає численним народом. Плем'я сорбів населяло в другій половині 1-го тисячоліття землі на північ від Рудних гір між річками Заале і Мульда в їх верхній течії на території сучасної федеральної землі Саксонія. Залишки народу збереглися до 21 століття. До союзу із сорбами входили далемінці Talaminzi, які мали 13 градів, і проживали у районі міста Дрезно та на захід від нього. До об’єднання також входили етноси, згадані у списку Опису пізніше. [1; 8; 33]

• На південь від сорбів у Описі вказано жителів Богемії (назва виникла від імені галльського етносу бойїв) — Beheimare. Вони мали 15 градів. Їхні сусіди на торговому шляху — морави – Marharii, мали 40 градів. В час створення Опису згадані терени входили у склад Великоморавської держави, а місцеві християни скомпілювали для слов’ян письмо, яке за ім’ям одного з авторів було назване «кирилицею». [1; 8; 17; 33]

Історичність згаданих вище етносів підтверджується різноманітними авторами, починаючи від Птолемея та Тацита, продовжуючи згадками в Адама Бременського, Титмара, Гельмольда й інших. Деякі зі згаданих етносів (наприклад, варини) проживали в цих краях ще до їх слов’янізації. Розташування наступних етносів часто є дискусійним. [21; 33]

• На торговому шляху згадані такі ймовірні балканські слов’яни, як болгари — Uulgarii, про яких зазначено, що мають лише 5 градів, але є численним народом. Можливо, під градами у випадку болгарів малося на увазі їхні державні об’єднання, які називалися «славіями». Також згадуються Merchanos, яких П.Шафарик та Й.Геррман вважали балканськими моравами. Вони мали 30 градів. У тексті Опису спочатку згадані болгари, після них балканські морави, що може бути вказівкою на те, що згаданий пізніше етнос був підпорядкований згаданому швидше, як це було у випадку з полабськими слов’янами. Можливо, є інша причина логіки такої згадки. [1; 8; 33]


Мапа розташування етносів за Описом від південно-західної Балтики до Моравії, на мапу нанесено для орієнтування частину стародавніх міст (реконструкція: Борис Явір Іскра)

2. Група племен, що проживали від кордону з імперією франків на шляхах від Маґдебурґу через річку Нотець до річки Вісла і далі відгалуженням "бурштинового шляху" на Дністер і Чорне море. Починається ободричами (східними), завершується етносом Chozirozi. Частина народностей на виділеному шляху відома з інших джерел, частина, на жаль, більш ніде з відомих пам’яток не згадана, тому їхнє розташування доволі дискусійне. Вказано історично-географічний порядок, з півночі на південь та з заходу на схід.

• На південний схід від ободричів північних, вказані ободричі східні – Osterabtrezi, які мали 100 градів і короткий час своєї історії називалися ререгами, або також «мекленбурзькі слов’яни», що згадані в анналах королівства франків 824 році. Мабуть, це були ободричі, які не зазнали на той час німецької колонізації чи були язичниками і зберегли свою ненімецьку державність. Ймовірно, землі ререгів простягалися на північ від Ельби, на схід від фортеці Мекленбурґ і на захід від гирла річки Варнов. [8; 23; 24; 33]

• На схід від Одри, ймовірно проживав етнос, згаданий як Miloxi. У них було 67 градів. Вірогідними з погляду прийнятої концепції Й.Германа є здогадки Г.Ловм’янського та С.Закшевского про розташування етносу на берегах р. Могельниця, притоки р. Варта. Л.Войтович наполягає на версії А.Кралічека про ототожнення їх із мільчанами, але в Описі назви одних і тих самих етносів при повторних згадках передані щонайменше подібно, при чому кількість градів тотожна чи близька, тому така версія відпадає. [8; 33]

• Далі на схід по річці Нотець, ймовірно, були розташовані Phesnuzi, які мали 70 градів. С.Закшевський їхню назву пов’язав із словом «пісок», вказуючи, що вони могли селитися у піщаній області Палукі, що виглядає прийнятним та в збігається з контекстом Опису. [8; 33]

• В районі озера Ґопло можна розмістити ґоплян – Glopeani, як це робили П.Шафарик, Г.Ловм’янський та інші. За Описом, ґопляни мали 400 чи навіть більше градів. Враховуючи, що в районі озера археологами не було знайдено стільки городищ, польські дослідники припустили, що ґопляни — назва частини більшого етносу, який проживав в ті часи у реґіоні і зафіксований у інших письмових джерелах — західні поляни, що започаткували Польську державу. За такого припущення інформація в Описі стає реалістичною та логічною. [2; 3; 8; 33]

• Сусідами ґоплян за Описом є Thadesi з понад 200 градами. З географічного погляду та контексту Опису є логічним припущення Й.Геррмана, що Thadesi та Thafnezi є дублетом, тобто назвами одного й того самого етносу. Різниця у написанні може бути помилкою переписувача з іншого, ранішого джерела. За ознаками обидва етноси подібні: розташовані на теренах сучасної східної Польщі (на захід від черв’ян та на південний схід від лендичів), майже тотожна кількість градів (Thadesi мали «понад 200», Thafnezi мали 257). Польські дослідники намагалися розташувати згаданий етнос чи не по всій Польщі чи навіть Галичині, чи навіть прив’язати назви Thadesi чи Thafnezi до далеких від співзвучності назв етносів, відомих з інших джерел, але їхні пошуки слабкі в обґрунтуванні. Л.Войтович слідом за П.Шафариком та Л.Нiдерле назвав їх танянами та помістив коло р. Танва, притоки р. Сан, хоч з погляду традиції слов’янських назв логічніше було б перекласти як таничі (використавши патронімічний суфікс, як от [Nort]abtreziободритиободричі). Географічно таке припущення виглядає логічним, але з контексту Опису виглядає, що терен їхнього розселення був доволі ширшим, ніж межиріччя Сану на Танви — між лендичами, черв’янами та коло ґоплян (полян західних). Басейн ріки Танви бідний на археологічні знахідки, що викликало застереження дослідників, але поясненням може бути припущення, що етноси волинської групи періодично творили між собою політичні союзи з назвою від племені-гегемона. [8; 17; 33]

• На північний схід від ймовірних таничів (Thadesi/Thafnezi) проживали черв’яни, згадані в Описі двічі — як Zuireani та Zeriuani. Погляд, що ці етноніми є дублетом, висловив Й.Геррман. I.Крип’якевич пропонував zeriuani читати як «черв’яни», тобто плем’я, пов’язане з «градами червенськими» руських літописів: назва черв’ян збереглася в Iпатiївському зводі – про похід Володимира 981 року, згадка “Червнѧне” під 1157 рік (з огляду на контекст, ймовірно, тут фігурують жителі власне міста Червена), а також відбита у топонімі Червняни (Черляни, Львівської області). Л.Войтович так пояснював етимологію назви у німецькому спотворенні: zeriuani = czeruiani = czerweni = черв’яни. Ці здогадки опосередковано підтверджуються контекстом Опису — обидва етноніми (Zuireani та Zeriuani) розташовані на схід від племен, що взяли участь у етногенезі поляків (наприклад, лендичі, які були розташованими на середній Віслі), є сусідами племен, відомих із руських літописів (наприклад, бужани, які проживали у витоках р. Буг). [8; 16; 17; 33]

Розглядаючи питання локалізації етносів за Описом, Л.Войтович вважав, що Волинь впродовж 7–10 століть була заселена кількома спорідненими племенами (черв’яни, бужани, волиняни, лучани та дуліби), які періодично творили між собою політичні союзи з назвою від племені-гегемона. Можливо, в певний час назва черв’яни, стала загальною для споріднених між собою, хоч і не єдиних етнічно, «жителів Червенських градів» (наприклад, сучасні галичани – «жителі Галичини»), що опосередковано підтверджується тим, що Руське та Белзьке воєводства в 16-17 століттях називали Червоною Руссю (Червена Русь?), а частина хорватів, які прийшли з Галичини в Далмацію називалися «червоними». Враховуючи писемні та археологічні дані (В.Ляска присвятив цьому питанню окрему статтю), можна вважати, що основну вісь поселенських структур черв’ян, а пізніше і Червенської землі, визначала долина р. Гучва; південна межа розселення черв’ян з таничами та засянами, очевидно, простягалася Розточчям й вододілом р. Солокія й р. Гучва; східну границю з бужанами можна умовно провести вододілом між верхів’ями р. Гучва та р. Варенжанка, а далі на північ – межиріччям р. Букова й р. Варенжанка до течії р. Буг, лівобережжя якого займали волиняни (літописний Волинь знаходився при впадінні р. Гучва до р. Буг); на півночі межа розселення черв’ян проходила по Ґрабовецькому горбогір’ї; західний кордон території черв’ян з лендичами проходив долиною р. Вепр, можливо, до середньої течії його лівої притоки – р. Пор, і далі додолу р. Ґораєць. [8; 17; 33; 38; 39]

У першій згадці Опису про черв’ян сказано, що мали 325 ґрадів, у другій згадці сказано, що в них «одних є королівство і від яких усі племена слов’ян, як вони стверджують, походять і ведуть свій рід». Схожий сюжет походження слов’янських народів зафіксовано у творі арабського історика Абу-л-Хасана Алі ал-Масуді «Золоті копальні та розсипи самоцвітів» (947 рік). Є підстави вважати, що змістова паралель між повідомленнями ал-Масуді та Опису є очевидною, адже в обох творах присутня інформація про існування у слов’ян певного етнополітичного об’єднання в близьких географічних рамках, від якого виводяться інші слов’янські народи, а черв’яни були його частиною. Ці писемні повідомлення корелюються з інформацією про етногенезу слов’ян, яка за даними різних наукових дисциплін (мовознавства, історії, археології [велика археологічна культура празько-корчацького типу], антропології, генетики), перед міграційними процесами відбувалася у верхів’ях Дністра та Західного Бугу. Опис, ймовірно, є найдавнішим джерелом, яке передає традицію про походження багатьох слов'ян із племен між Бугом і Дніпром, Німаном і Богом. Вигідне розташування на торговельних комунікаціях, а саме контроль над відгалуженням Бурштинового шляху Німаном – Західним Бугом – Дністром й над шляхом з Києва через межиріччя Західного Бугу і Вепру до Кракова й Праги визначили виняткове геополітичне становище території черв’ян: їх землі в другій половині 10 – першій третині 11 століть стали об’єктом зацікавлень і військової експансії князівських династій Пржемисловичів (чехи володіли частиною земель до р. Буг на півночі орієнтовно до 979 року), Рюриковичів і П’ястів (руси/варяги і ляхи в 979-1031 роках позмінно володіли землями між витоками р. Буг та середньою течією р. Вісла), а також тереном боротьби за самостійність. [8; 17; 33; 39]

• Далі на схід та південний схід від черв’ян, у верхів’ях р. Буг жили бужани Busani. За даними Опису, мали 231 град. Практично усі дослідники вважають, що у Описі згадане волинське плем’я бужан, відоме з літописів. Локалізація їх у верхів’ях р. Буг (від якого, очевидно, отримали свою назву), де був головний племінний град Бужеск (сучасний Буськ), підтверджується також різноманітними писемними звістками (наприклад, у «Повісті минулих літ» при перерахуванні племен, які говорили слов'янськими мовами) і значною кількістю археологічних матеріалів. Після включення до складу Руської держави в кінці 10 століття, бужани втратили свою незалежність і більше не згадуються в історичних джерелах. [8; 16; 33]

На їхніх теренах з 11 століття в літописі Руському згадуються волиняни; В.Сєдов зазначив, що деякі дослідники вважають, що бужани і волиняни раніше називалися дулібами, а Л.Войтович – що Волинь впродовж 7–10 століть була заселена кількома спорідненими племенами (черв’яни, бужани, волиняни, лучани та дуліби), які періодично творили між собою політичні союзи з назвою від племені-гегемона. Враховуючи, що на невеликих теренах, які займали як бужани, так і черв’яни чи волиняни, важко розмістити згадану в Описі кількість градів, логічним буде допустити слушність поглядів як В.Сєдова, так і, тим більше, Л.Войтовича. А різниця у кількостях градів лиш вказує, що не всі етноси волинської групи одночасно визнавали зверхність загального гегемона. [8; 16; 17; 27; 28; 33]


частина 1частина 2частина 3


Tags: Галичина, история Европы, история Украины, славяне
Subscribe
  • Post a new comment

    Error

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

  • 0 comments